(067) 691-14-31 Пн—Пт 09:00—18:00
Одного дня ви все забули. Опинившись самі посеред глухого села, ви: знаходите корову і змушуєте її вірити, що вона - ваша корова; знаходите чужого чоловіка і змушуєте його вірити, що він - ваш батько; знаходите дім і змушуєте себе вірити, що це - ваш дім.
Але це все спрацює тільки за умови, якщо вас звати Дуся і ви з моєї книжки.
від авторки Єлизавети Бурштин
У селі, назву якого знають лише місцеві, горить сливове дерево і будинок, де колись жила велика родина. А в іншому з'являється Дуся - доросла дівчина з плюшевим драконом у руках, чорними руками та розгубленим поглядом. Вона не пам’ятає нічого про себе і не знає, де її дім. Але життя кожного, хто її зустріне, зміниться назавжди.
«Мене звати Дуся» - це історія про пошук себе, дому, власної пам’яті та любові. Про страхи, які ми несемо з дитинства, втрати й відчайдушне прагнення бути видимими. І про те, як іноді чужі люди стають найріднішими.
Єлизавета Бурштин - українська письменниця, сценаристка, драматургиня й акторка родом з Одеси.
У 2022 році Єлизавета закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, отримавши фах акторки театру і кіно. Того ж року переїхала до Німеччини, де почала вивчати мову, шукати себе у нових реаліях і одночасно створювати камерні вистави разом із подругою, осмислюючи досвід війни через особисті історії.
Єлизавета створила сценарій до короткометражного фільму «Blaue Haare Rote Lippen» (2024), була сценаристкою короткометражного фільму «Ein Teures Nest» (2025) і співавторкою серіального проєкту у межах Winterclass Serial Writing (Babelsberg Filmuniversitat, Німеччина). Як драматургиня і співрежисерка, брала участь у створенні дитячих вистав у Pfalztheater (Німеччина), зокрема «Вода. Біда. Сова. Колібрі», «Шестеро авторів у пошуках персонажів» та «Mamma Mia!».
Свободою може бути маленьке село, свободою може бути одна кімната, а може бути весь світ. Свобода - це день, коли про неї згадуєш. З цього дня вона починається.
Це як завдання із зірочкою: воно не обов’язкове, але як виконаєш - одразу здається, що світ належить тобі.
Дуся мріяла про щось вічне. Про дім, який нікуди не дінеться, не згорить, не піде під воду, не буде зруйнований і забутий, і про людину, хоча б одну безкінечну людину, яка, так само як і дім, буде завжди на місці. Хіба це так багато?
От у тому й річ, що всі люди повторюють одні й ті самі дії, але є люди надзвичайні. Надзвичайні у своїх звичайних діях. Бо вони любимі. Бо вони рідні. І від того такі прекрасні. Найпрекрасніші. Найкращі в очах того, хто їх любить. Навіть якщо вони просто зав’язують шнурки, або п’ють воду, або мовчать, або кричать, або миють руки, або знімають куртку. Вони роблять все так, що хочеться їх обіймати. Зараз і все життя.
