(067) 691-14-31 Пн—Пт 09:00—18:00
У вересні 1949 року юна Жаклін Був’є перетинає Атлантику і прибуває до післявоєнного Парижа — міста свободи, мистецтва і водночас небезпеки. Втеча від очікувань матері й розлучення батьків стає для неї шансом знайти себе. Франція зустрічає дівчину яскравими джаз-клубами, авангардним театром і бризками шампанського. А також — молодим талановитим письменником, чия пристрасть до літератури переплітається з її власною.
Але Париж не лише блищить. Йому ще болить: обдерті стіни будинків пам’ятають окупацію, вулиці кишать шпигунами, а минуле кожного знайомого приховує невимовні історії. Мимовільно Жаклін стикається з комуністичними рухами — прокляттям в Америці та частиною буденної реальності Європи. Вона ще не знає, що саме цей рік у Парижі змінить її назавжди, ставши основою для майбутньої легенди — Джекі Кеннеді.
Енн Ма — американська письменниця, авторка бестселера за версіями USA Today та Wall Street Journal «Загублений вінтаж». Регулярно дописує в New York Times до розділу подорожей, а її статті про мандрівки та їжу також зявлялися у Washington Post, Conde Nast Traveler, The Best American Travel Writing, Vogue.com та інших виданнях.
Енн Ма вправно змальовує портрет прекрасної жінки й епохи з багатою текстурою. Певні романи — вікна в життя, які дають змогу зазирнути крізь скло. «Жаклін у Парижі» — це відчинені двері, які запрошують вас прогулятися разом із Жаклін, коли вона досліджує Францію, відокремлюючи міфи від реальності та розпізнаючи справжні сильні сторони як країни, що її прийняла, так і власного характеру. Це найкраща біографічна книжка! Лорен Вілліґ, авторка бестселера New York Times «Сестринська банда»
Я міркувала, чи коли-небудь перестану сумувати за Парижем, тужити за його запахами, настроями та блиском. Може, це й було моє велике перше кохання: не чоловік — не Джек, — а Франція.
Справжня Франція, la France profonde: не казковий край стародавньої аристократії з моїх дитячих фантазій, а недосконале прекрасне місце, яке я відкрила для себе сама.
Я так і не перестала за нею сумувати.
Люди — сентиментальні створіння, n’est-ce pas? — промовила вона. — Ми збираємо сувеніри на згадку про щасливі події, приємні миті, щоб пам’ятати про невинність, яка існує в цьому світі. Колись чоловік дражнив мене за збирання цих дрібничок. Але тепер я вважаю їх музеєм затишку, — графиня говорила легко, але я відчула за її словами горе. Я могла тільки здогадуватися, які події змусили її приймати в себе вдома трьох чужинок, але ставилася вона до нас, як до почесних гостей.
Іноді я сумувала за Парижем, навіть поки там жила: дні спливали надто швидко, час біг крізь пальці. Коли гуляла містом, нечасто могла помилуватися його красою без усеохопного передчуття нестерпної пори, коли воно вже не буде моїм. Однак, коли познайомилася з Парижем — з’ясувала, як можна зрізати шлях провулками, і побачила сховані за автобусними зупинками руїни часів Стародавнього Риму, веселі фонтанчики та склепінчасті газетні кіоски, — елегантність цього міста стала приглушеною, знайомою, ніби вірш, прочитаний так багато разів, що перетворився на молитву.
