(067) 691-14-31 Пн—Пт 09:00—18:00
Йшов четвертий рік світової війни. Втомлений подіями генерал-лейтенант російської імператорської армії Павло Петрович Скоропадський, нащадок старовинної старшинської фамілії, ще не знав, що стане гетьманом незалежної Української Держави. Епоха змін, яку самовбивчо наближали революціонери всіх мастей, перетворилася на апокаліпсис, війну всіх проти всіх, але Скоропадському стало духу взяти на себе невдячну ношу державного будівництва. Спроба закінчилася цілковитим і очікуваним провалом, але окремі починання гетьмана дотривали до наших днів: саме йому Україна завдячує, наприклад, Академією наук. У цих пронизливих спогадах постають буремні роки революції і громадянської війни та особиста драма Скоропадського, який за влучними словами Вячеслава Липинського, став українцем, тільки переставши бути гетьманом. Але, на жаль, було вже пізно: Україну охопив червоний морок з півночі. Коментарі до видання підготували Георгій Потульницький, Владлена Мараєва. Післямова — Ярослава Пеленського, Ігоря Гирича та Георгія Папакіна.
Павло Скоропадський — одна з найважливіших і до кінця «не прочитаних» постатей ХХ століття. Він разом зі своїм Краєм весь час перебував у транзиті — від лояльно-імперського малоросійства до модерного політичного націоналізму. На відміну від його товариша Маннергейма, гетьману не судилося побудувати суверенну незалежну державу. Але його спроба, Українська Держава 1918-го, — це цікавий історичний феномен, вивчення якого дає ключі до розуміння, чому Скоропадському не вдалося втілити свій задум в життя і чому нам так важко закінчувати розпочату ним справу сьогодні.
